А може емпатія, висока чутливість – це і є пам’ять Душі?
Коли ти згадуєш себе у різних втіленнях. Багатим і жебраком, на верхівці та на дні соціуму, улюбленцем долі та страждальцем, жертвою та героєм. У різних місцях планети, з різним кольором очей та шкіри, чоловіком та жінкою…
Бачиш іншу людину в якійсь ситуації, стані та дуже явно відчуваєш, розумієш, згадуєш, як воно – бути там. І не поспішаєш кинути в нього камінь. Бо точно знаєш: цей камінь полетить у тебе – того, який був колись на місці цієї людини…
Це не звичайне співчуття. Це набагато глибше. Це знання, особистий досвід.
А коли мені важко, приходять спогади про те, як зуміла вижити на момент смертельної небезпеки.
Те, що було і в цьому житті, і не лише. Згадую, що допомогло підвестися, за що тоді в собі зачепилась. І піднімаюся знову.
А ще згадується багато радощів. Душа пам’ятає моменти щастя.
Дуже глибоке сильне кохання.
Безмежну ніжність.
Душа пам’ятає всіх, кого кохала.
І пізнає.
У такі моменти я згадую себе справжню. Свій шлях.
І опускається рука з каменем.
І піднімаються руки до серця в подяці, співчутті та молитві.
© Tatiana Gromova Godard
