До всіх можливих заповідей я додала б ще одну:
Не порань.
Скільки сенсу у цих словах, скільки глибини!
Як часто ми, посварившись із начальником, провівши довгий час у заторі або просто вставши не з тієї ноги, наносимо рани близьким людям. Різким словом, грубим вчинком, своєю байдужістю. Свідомо чи несвідомо – не має значення.
Людина тонка і тендітна. Людина неймовірно вразлива. А ті, хто любить нас, вразливі подвійно. Вони відкриті нам, вони довіряють, не чекаючи каверзи і удару нишком.
Дивно просто втратити людину. І дуже страшно. Але нам чомусь здається, що якщо любить, то потерпить, простить.
І так, потерпить, вибачить. Раз, другий, третій, поки не перетвориться на одну велику рану. Коли просто не залишиться чим любити.
А завтра-післязавтра гарний настрій обов’язково повернеться.
Та людини немає.
Ми послані у цей світ, щоб любити одне одного. Щоб творити свій маленький добрий теплий світ усередині великого.
Як часто ми забуваємо про це.
Адже так важливо залишитися людиною в будь-якій ситуації.
Дбайливо ставитися до тих, хто поруч. Щоб не зруйнувати. Щоб не втратити. Щоб зберегти найдорожче у житті.
Не порань. Це важливо. Це безцінно.
© Катерина Шманова
