— Та що ж таке! – Вигукнула Тетяна. Машина, що проїжджала повз неї, щойно облила її водою з калюжі на дорозі. Вода стікала з новенького пуховика прямо в черевики. Заглянувши в сумку, сподіваючись на пачку серветок, Тетяна знайшла воду і там.
— І все це в мій день, – схлипнула вона, вигрібла мокрі серветки і кинула в урну.
День сьогодні справді був особливий 25 січня – День ангела Тетяни. Вже вранці Таня зрозуміла, що все піде навперекосяк, бо ні чоловік, ні доньки не привітали її з іменинами… А потім кава збігла, каша підгоріла, улюблена чашка розбилася, діти запізнилися до школи. На роботі начебто нічого пройшов день, але вже вкінці дуже гідний клієнт відмовився укласти договір, а значить про премію можна забути.
І тепер це.
У день Ангела.
“І де ж ти заблукав, Ангел мій?” – промайнуло в голові.
— Та тут я, – немов дунуло у праве вухо. Поруч стояв молодий чоловік у плащі, парусинових штанях та туфлях зовсім не по сезону.
“Псих!” – Промайнуло в голові у жінки.
— Ви не праві. Я Ангел, – він усміхнувся.
— Відчепіться, а то закричу, – ноги самі понесли її у бік будинку. На розі вона озирнулася. Не знайшовши поглядом незнайомця, зітхнула, частково заспокоївшись, частково засмутившись. І попрямувала до свого будинку.
У роздумах, щоб зараз швидко приготувати на вечерю, Таня смикнула двері під’їзду.
— Ну, нарешті, – все той же чоловік у дверях. Він, як і раніше, усміхався.
— Не чіпайте мене! Ідіть! Вам потрібні гроші? Я віддам, тільки не чіпайте мене!
— Що ви, що Ви. Мені не треба грошей. Просто ви мене кликали сьогодні цілий день, і я вирішив з’явитися, – усмішка не сходила з його обличчя.
— Я нікого не кликала, а вас тим паче.
— Я Ангел, – чоловік дістав з кишені плаща пом’ятий блокнот і маленький покусаний олівець:
— Ось тут у мене всі ваші згадки записані. Їх сьогодні особливо багато. Ви засумнівалися у мені. Тому я вирішив вам показатися.
Тетяна з подивом відзначила, що страх зник, тепер переважав інтерес, з яким вона й розглядала зараз свого переслідувача.
— Ангел, кажеш, – нарешті сказала вона. — Доведи.
— Я доводжу вам це сьогодні цілий день. Він у вас сьогодні особливо насичений. Це ваш день.
— Ось саме, мій день, – інтерес змінився роздратуванням:
— І де ж ви в такому разі були? Коли кава втекла, коли каша пригоріла, коли чашка розбилася? І це тільки початок!
— Так, по порядку. Кава втекла тому, що сьогодні вона вам протипоказана. Не випита філіжанка дозволила мені вберегти вас від головного болю, який мучив би весь день. Каша пригоріла, щоб ви сьогодні нарешті з’їли сир, який виключив тяжкість у шлунку. А ще це чудовий приклад для доньок: краще показати, аніж весь час пояснювати. А ось чашку не вдалося вберегти. Просто у мене був вибір: ви чи чашка.
— В сенсі? Як це?
— Я встав у вас за спиною і, розвертаючись, ви натрапили на мене, а не на гарячу каструлю. Я розумів, що зіштовхнувшись зі мною, ви змахнете руками і впустите чашку. Але чашку можна купити, а опіки гояться дуже довго.
Тетяна слухала, прогортаючи події цього дня, немов сторінки книги, роблячи позначки про свої відчуття. Справді, голова боліла з самого ранку та кави якось не дуже хотілося. Сир справді “добре зайшов”. Та й доньки раптом захотіли скуштувати з маминої тарілки. Щоправда, намісили в сир варення і заляпали весь стіл. А коли розбилася чашка, Таня справді відчула щось за спиною.
— А те, що у мене контракт зірвався? Що теж добре?
— Так. Там афера намічається. Вас би затягали судами… Бачите, я завжди поруч.
— Все одно… якось, – знизала плечима Тетяна.
— Можу вам крила показати, – чоловік зняв плащ. Повітря раптом почало рухатися, почулося шарудіння. У нього за спиною розкрилися крила. Справжнісінькі. Величезні. У сріблястому сяйві. Руді крила.
Тетяна ойкнула.
— А чому руді?
— Такі дісталися… Тепер мені час.
— Так-так. Добре… Я вас більше не побачу?
— Це й не треба, адже я завжди поруч. А вас удома чекають.
Яскраве світло змусило Тетяну заплющити очі. Коли вона розплющила очі, поруч нікого не було. У роздумах Таня переступила поріг квартири.
— Вітаємо! – Чоловік з букетом, дочки з кульками.
— Мамочко, з днем Ангела тебе!А щоб твій Ангел був поруч з тобою… Ось, це тобі.
У дитячих руках з’явилося руде кошеня.
— А чому руде? – Не стримуючи захоплення, спитала Тетяна.
— Ти ж завжди хотіла Рижика, – поцілував її чоловік.
За святковим столом кожен хотів поділитися враженнями про минулий день.
— А в нас у школі була пожежа! – промовила раптом молодша.
— Так, підвал горів, а всіх на першому уроці вивели надвір, – додала старша.
— Але ми все пропустили. Ми ж лише на другий урок прийшли…
Олена Арабаджі
