Жити в любові можна і тоді, коли тебе нікому обійняти вранці …
У інших – тих, що в обіймах, любові днем з вогнем не знайдеш.
Жити в любові – значить виростити в собі здатність відгукуватися на світле, радісне, прекрасне …
Відгукуватися навіть тоді, коли очевидних причин бути щасливим начебто як і немає.
Коли життя штормить, коли не все всюди складається, коли в усьому великому світі діється незрозуміло що.
Жити в любові – не відключитись від того, що відбувається і ранить, і не одягнути рожеві окуляри, які спотворюють реальність вигаданої сентиментальності, а навчитися гідно приймати все це, як частину абсолютно будь-якого життя, але не всього точно.
Я питала колись бабусю про одинадцять років її таборів та заслання, про які вона нічого майже не розповідала …
Запитала просто: на чому вона протрималася і вижила?
І вона відповіла: “Не на тому, що було зовні, а на тому, що залишалося в моїй душі … Я згадувала всі вірші, що я знала … Згадувала дітей … Згадувала маму … Згадувала, як пахли яблука в нашому саду … Згадувала посмішку чоловіка, вже розстріляного тоді … Згадувала улюблений сервіз і мріяла накрити з ним стіл на дачі … Згадувала воду з колодязя, в який падав липовий цвіт … Згадувала свою бузкову улюблену сукню. Згадувала дорогоцінні епізоди звичайного, але такого недоступного вже життя … І жила “.
Вона вижила на Любові … Не на ненависті, не на бажанні помсти, не на істериці втраченого.
І вона довго ще жила потім … на ній же. Любов – це зцілення. Завжди.
Втратити її – значить дуже сильно захворіти.
Завітайте до своєї любові, друзі мої … Як вона? Де вона? Чи не забута необережно в метушні глумливого натовпу повсякденності? Нехай вона буде з вами.
Ліля Град
