Коли людина розповідає мені про те, як витрачає роки, намагаючись достукатися до когось, я незмінно відповідаю, що вона достукалась… Її вже почули. І тепер чекають, коли вона перестане стукати і піде.
Потрібно набратися хоробрості для того, щоб зрозуміти — довгий стукіт не виконує наших бажань.
Він випробовує терпіння тих, кому ми не потрібні.
Двері тих, хто чекає завжди відчинені.
Як це буває. Ось ти раз зробив людині боляче, а вона терпіла. Два зробив, три-чотири, тут забув, там підзабив, а вона усе терпить і залишається поряд. Тобі може здатися, що так завжди буде. Що тобі можна все. Що людина поруч із тобою — просто здатна винести все. Але це не так.
Можливо, ця людина стерпить ще багато, ще неодноразово впорається з цим болем заради того, щоб бути з тобою. Але якось вона піде. Тихо, мовчки і назавжди. Тоді зрозумієш, що втратив щось дуже дороге у своєму житті, але повернути вже не зможеш. Ніколи.
«Я не з чуток знаю, як важко любити людину, з якою, очевидно, немає майбутнього. У такому житті ти страждаєш щодня, намагаючись знайти радість хоч у чомусь. Кохання виключає можливість уникнути нього. Тобі погано з ним, тобі погано без нього, тобі погано завжди…
Я не знаю, як це скінчилося. Весь світ був у маренні. І зараз, протверезівши, я не знайду слів тим, хто також страждає. Я намагалася знайти втіху в книгах та спорті, а пізніше в алкоголі та нікотині. Але втіхи не існує. Залишається лише чекати, коли щось переламає це хворе кохання.
Напевно, саме ці чоловіки і ділять наші життя на „до“ та „після“. І, дізнавшись про це, вони пишаються своєю особливістю. Пишаються тим, що вони „особливі“ у житті жінки. Пишаються, не розуміючи, що для цього немає приводу. Життя було до них, з’явилося після них… А під час них нічого, порожнеча… не життя!
Такі періоди неможливо перемогти, їх можна лише пережити».
Staisy Анастасія Поручікова
«Учора мене запитали: що я сказав би людині, яка переживає душевну порожнечу? Я відповів: продовжувати сповна її проживати. Поки не відчуєш сили підвестися і зробити маленький крок.
Не змушуй себе бути щасливим, будучи нещасним, не приміряй на себе нескінченні поради на кшталт „зберись і змусь себе щось зробити“, „поки ти плачеш, щастя йде”, „час не мріяти, а діяти” тощо. Ще небезпечніше порівнювати себе з тими, хто нібито міцніший, сильніший, успішніший. У кожного своя швидкість життя. Але навіть на дні пам’ятай, що нагорі світить сонце, і вір, що обов’язково настане ранок, коли прокинешся і зрозумієш: стало легше».
Ельчин Сафарлі
