Нічого не роби. Просто забудь…
Якось у вихідні мене відвідала сестра. Погоду важко було назвати придатною для прогулянки, але я все ж таки запропонувала їй пройтися, тому що кожен такий вихід виявлявся дуже плідним. Я завжди поверталася додому в хорошому настрої і з повними кишенями мудрості, якою вона ненароком ділилася зі мною.
Ця прогулянка не стала винятком. Десь на півдорозі я розповіла сестрі, як дозволила порушити мої особисті межі, як на це відреагувала і як не почула від людей нічого у відповідь.
“Можливо, мені слід вжити заходів”, – озвучила я свої думки.
На що сестра сказала мені 7 могутніх слів: “Не витрачай свою енергію на негативні ситуації”. І з люблячим співчуттям додала, що всі ми є колекціонерами, які звикли збирати речі. Але ця потреба у збиранні призводить до негативних наслідків, відбираючи у нас дорогоцінний час та енергію, які ми могли б витратити на щось справді важливе.
«Нічого не роби. Просто забудь», – підсумувала вона.
На той момент я не до кінця усвідомлювала всю серйозність її слів, але менш ніж через добу до мене нарешті дійшла вся глибина їхнього сенсу. Я готова була викинути свою енергію на те, що принесло мені ще більше переживань і роботи.
Але я згадала пораду сестри: «Не витрачайте свою енергію на негативні ситуації». Це змусило мене зупинитися… нічого не робити… і відпустити те, що сталося.
Так, моя схильність до бажання вирішувати все і відразу було очевидною, навіть щодо тих речей, які мені нав’язували і про які я не просила. Але це було зовсім не можливістю присоромити себе за таку схильність. Ні, це було можливістю відсвяткувати мою усвідомленість і той факт, що я не пішла шляхом саморуйнування. Ні, я вибрала турботу про себе та шлях внутрішнього умиротворення.
Так! Угодництво, проставлення галочок, визначення власної цінності щодо прийняття, досягнення та продуктивності – тут замішано абсолютно все. Але тепер намагаюся прислухатись до голосу свого внутрішнього захисника.
Тепер мені набагато простіше вирішити, чого не потерплю, і відмовитись брати на себе відповідальність за те, як люди реагують на мої особисті межі. Все це важка праця, і я безперечно не змінюся за одну ніч, але вже роблю перші кроки. І це допомагає мені як ніколи.
Чи я хочу продовжувати цю розмову?
Чи справді хочу влаштувати цю «пожежу»?
Чи дійсно хочу й надалі мати справу з цією токсичністю?
Чи справді хочу й надалі витрачати на це свою енергію?
Чи дійсно хочу відкрити скриньку Пандори?
Ні? Що ж, тоді я не викидатиму на це більше ні краплі своєї енергії і просто забуду.
Друзі, давайте усвідомлено витрачати наші найцінніші ресурси. Тому що, як тільки ми їх витратимо, повернути вже не вийде.
Автор: Rachel Macy Stafford
