Іноді сумуєш страшно за людиною… Хоча ось він, поруч. Але це не він. Сумуєш за тим, яким він був раніше. Веселим, добрим, розумним, уважним… Щирим та великодушним.
Як він казав, жартував, сміявся; як він дивився, яка хода була в нього, як ми його любили! І він нас любив. От і сумуєш, сумуєш. За тією людиною, якою був той, хто поруч. Той, що є зараз. Але це зовсім інша людина, зовсім.
І він тільки болісно нагадує про ту, іншу, кохану людину. Він схожий зовні, як злий чи неприємний близнюк. На мить обдуришся, він же так схожий на того, справжнього! Але потім миттєво розумієш, що помилився.
Можливо, чимало людей живе та дружить із копіями коханих. З їхніми близнюками, недобрими, роздратованими, жадібними, грубими і нерозумними… «Він був зовсім іншим!», – може, недарма так кажуть, намагаючись пояснити те, що сталося. “Він став іншим!”
І так сумують за тим хорошим, добрим, розумним і люблячим, про якого нагадує цей неприємний близнюк. Або оболонка, образ, тілесний поношений костюм, який носить цей інший. Цілком чужий. І від цього сумуєш ще сильніше про те, хороше, яке не повернеться ніколи.
Він помер. Його зжер цей перевертень. Так маленька дівчинка заплакала, як мама на неї кричала. І сказала: Ти не мама! Ти зла відьма, ти з’їла мою маму і взяла її сукню! Поверни мою маму назад!..».
Мама схаменулась і обняла свою дівчинку. Мама повернулася. Але зазвичай вони не повертаються, ті, кого ми любили та пам’ятаємо. Любили та пам’ятаємо іншими…
Анна Кір’янова
