Нам усім дуже потрібна така людина!
Кажуть, у світі є особлива людина.
Він той, хто сідає поряд у маршрутці, коли твоє життя примудряється впасти за раз, коли особистий хрест стає надто важким, щоб нести його на спині. Коли твої руки тремтять – і голос, напевно, трясся б, якби камінь у грудях не заважав говорити. Коли все каламутніє, стає зовсім не важливим; коли зв’язки, як ниточки, рвуться, а сенс – начебто знайдений – здається дурною вигадкою, виправданням власної марності. Саме в цей момент особлива людина займає сидіння поруч із тобою. Мовчки поглядає на тебе, а потім вимовляє щось просте, але до болю, до вдячного сміху необхідне. Те, що дає тобі сили, пройти ще кілька днів.
Ти посміхаєшся і навіть жартуєш. Сором’язливо прикриваєш обличчя обома руками, що тремтіли ще недавно, бажаючи приховати свою незграбну, але явну розбитість, так виразно побачену сусідом. Але в глибині душі ти знаєш, що тебе ніхто не засуджує. І тобі від цього легше.
Чоловік виходить з тобою на одній зупинці. Іноді проводжає додому, але після, як належить усім творцям добрих справ, вирушає далі світом. Допомагати іншим приреченим.
Незабаром його зустрічають ще десь. Він застає заплаканих та порожніх, але рішучих у власному знищенні. Вигорілих усередині, забитих, наповнених болем до країв. Вони в безмовності міряють своїми кроками дороги, безволі плетуться кудись до кінця шляху.
Людина застає їх біля краю. Цим краєм є будь-що – висотна будівля на околиці або доріжка до улюбленого парку, вулиць Центру, дверей під’їздів… У кожного цей край – свій.
Але саме там їм трапляється людина. Сонячна за природою, з приглушеним світлом у власних очах, він вимовляє:
– Чи можу я чимось допомогти?
І люди не можуть йому відмовити. Ворожі спочатку, що замкнулися в собі і власному нещасті, вони раптом відповідають, відкрившись простому перехожому.
– Так можете! – так часто кажуть вони. І багато хто, трохи пізніше, додає: – Зробіть… що завгодно. Розкажіть мені щось, торкніться мене… Тільки не лишайте мене одного. І, дуже прошу вас, не виявиться ні злодієм, ні сволотою, ні ошуканцем. Не виявиться поганим. Мені не пережити ще й це.
І біль випливає назовні. Він накриває величезною хвилею, і тіла разом із душами тремтять – і тремтять. Знедолені люди задихаються в риданнях і власному безнадійному, поглинаючому і безпросвітному горі. І притискаються до людини. А він, виконуючи їхнє прохання, відчайдушний крик благання, обіймає їх теплими, дбайливими руками і хитає, не відпускаючи, немов заблукалих дітей. Він не відпускає людей доти, доки яскравий біль, що раптом вийшов назовні, не залишить змучені серця. Поки спокій родом з дитинства не огорне їх свідомість, вгамовуючи нервове тремтіння.
Після цього людина прощається та прощає: за сльози та за хвилинну слабкість, за розповіді про життя, за ненависть та за біль. За всі ті вади, яких ми так соромимося, але які є у нас усіх. І люди, ухвалені, заспокоєні, знову намагаються жити. Якщо не заради себе, то хоча б для тих, хто, як Людина, не кинув їх у темряву. Вони знову вірять у добро – і, зовсім крапельку, в диво, адже такі рятівники – як подарунок небес. Вони вірять у себе і, іноді, навіть у те, що зможуть стати такою самою Людиною, небайдужою до чужої порожнечі.
Адже відчайдушним людям нестримно потрібен той, хто буде поруч, коли в них скінчиться сила. Хто стане стіною перед самим кінцем шляху, коли весь світ поблякнув, а майбутнє – радісне, яскраве – обвалилося картковим будиночком.
Нам усім дуже потрібна така людина.
І подібних людей було б багато, якби кожен із нас вирішив стати ним для інших.
Автор: Олена Корф
